• вівторок 18-го травня 2021
  • Меню

Від прагматизму до “холодного миру”: трансформація відносин Києва і Мінська після політичної кризи в Білорусі

12:16, 16-го квітня 2021 · Джерело: institutedd.org

Від прагматизму до “холодного миру”: трансформація відносин Києва і Мінська після політичної кризи в Білорусі
Починаючи з 2014 року, після російської агресії щодо України, в білорусько- українських відносинах утвердився баланс, який, в цілому, влаштовував обидві сторони. Ставши посередником у російсько-українському конфлікті, білоруська влада домоглася "розморожування" відносин з ЄС і США і вкотре почала відновлювати діалог із західними партнерами.

Такий крок уможливив активізацію зовнішньополітичної діяльності Республіки Білорусь (РБ) при одночасному поступовому дистанціюванні від Російської Федерації. Українська сторона, в свою чергу, покладалася на гарантії безпеки, отримані від президента Білорусі Олександра Лукашенка і збереження позитивної динаміки показників міждержавної торгівлі.

Втім, підтримуваний упродовж декількох років баланс у відносинах між Білоруссю і Україною незабаром похитнувся. Як і прогнозували експерти, приводом до погіршення відносин стала політична криза в Білорусі, викликана масовими протестами на тлі президентських виборів в серпні 2020 року. З огляду на надзвичайну важливість для України нейтральної позиції, яку зайняло керівництво білоруської держави щодо російсько-українського конфлікту, на офіційному рівні українське керівництво протягом деякого часу утримувалося від коментарів щодо подій у сусідній державі. Паралельно з цим, в українських містах проходили акції солідарності із протестуючими білорусами. Про підтримку українців (45, 3%) свідчать результати опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) у вересні 2020 року.

Прологом до погіршення міждержавних відносин стала відмова білоруської влади в видачі українській стороні групу затриманих в Мінську осіб, ймовірно пов'язаних з приватною військовою компанією Вагнера, частина з яких підозрюється у скоєнні злочинів на території України. Влада України, у свою чергу, трактувала такі дії як недружній, несправедливий жест, який “не відповідає духу відносин між Україною і Білоруссю, заснованих на повазі і взаємодопомозі”. З урахуванням таких обставин, усі процеси і контакти між Білоруссю і Україною були поставлені на паузу.

Про зміну у відносинах свідчать офіційна реакція української сторони, висловлювання публічних осіб, обговорення і висвітлення білоруських протестів в українському медіапросторі, які білоруська влада сприйняла як надзвичайно недружні і спробу втручання у внутрішні справи Республіки Білорусь та здійснення впливу на вибір білоруського народу. Крім того, представники посольства РБ в Україні наголосили на неприпустимості заохочення і схвалення дій, які спрямовані на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації в Білорусі, і руйнують конструктивний формат українсько-білоруських відносин. З огляду на вищезгадані події, Білорусь і Україна опинилися у стані найбільшої за час незалежності кризи міждержавних відносин, яка, судячи з тенденцій, може поглиблюватися.

В результаті, Україна почала переглядати свою позицію щодо Білорусі. Внаслідок цього намітилося певне розділення позиції української влади, сутністю якого є розходження офіційних контактів і вибудовування власної лінії щодо білоруської опозиції і громадянського суспільства. Варто, однак, відзначити, що впродовж тривалого часу жоден український уряд не спромігся виробити чіткої і самостійної політики щодо Білорусі. Це, у свою чергу, не дозволяє вибудовувати відносини, спрямовані на перспективу і реалізацію стратегічних інтересів. Тенденційність і непослідовність української політики, певною мірою, обумовлюється орієнтацією на позицію Заходу щодо сусідньої держави та специфікою білоруського політичного режиму. З іншого боку, зовсім не сприяє розвитку повноцінних контактів з Україною і наростаючий російський вплив в Білорусі.

Важливо згадати, що в Україні перебуває чимало білоруських політичних емігрантів із активною громадянською позицією і громадських організацій, як, наприклад, “Білоруський інформаційний центр”, “Белорусский дом в Украине”, український благодійний фонд “Беларускі Майдан”, який позиціонує себе як ініціативу, спрямовану на допомогу і адаптацію білорусам, які переїхали в Україну внаслідок політичних переслідувань за свої переконання і участь у політичних акціях.

Що стосується законодавчих ініціатив української влади, то в проекті парламентської постанови “Про акт свободи Білорусі”, висловлюється готовність надати захист постраждалим від протизаконних дій під час мирних демонстрацій і передбачається можливість громадянам Білорусі отримати статус біженця або особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту в Україні. Черговим кроком стала Заява Верховної Ради України щодо ситуації в Республіці Білорусь, у якій, з-поміж іншого, йдеться про “розвиток механізмів надання захисту особам, які постраждали від протиправних дій правоохоронних органів під час мирних демонстрацій в білоруських містах, а також після незаконних затримань білоруськими правоохоронцями”.

Однак, не визнаючи Александра Лукашенка легітимним президентом, українському керівництву так і не вдалося вибудувати повноцінний діалог із білоруською опозицією. Її представники, уникаючи аналогій з українським Майданом намагаються дистанціюватися від будь-яких паралелей з українським протестним досвідом, і в своїх публічних промовах частіше апелюють до Росії і росіян, аніж до України, або ж особисто до Владіміра Путіна із закликами і заявами відреагувати на події в Білорусі. Це, вочевидь, досить неоднозначно оцінюється українською стороною. Зі свого боку, українська влада інтерпретували невизначену позицію білоруських опозиціонерів щодо російської агресії в Криму і на Донбасі, як відмову солідаризуватися з Україною з, одночасним, небажанням псувати відносини з Росією.

Підводячи підсумки, можна констатувати, що на даному етапі білорусько-українські відносини перебувають у стані кризи. Різко негативна реакція Мінська на позицію Києва пояснюється тим, що діюча білоруська влада сприймає Україну як країну, де починають розвиватися горизонтальні зв'язки, з активним громадянським суспільством, яке, в тій чи іншій мірі впливає на державну владу. У той же час, обережність діячів білоруської опозиції в справі вибудовування діалогу з Україною варто трактувати як небажання асоціюватися з українським досвідом протестних акцій, які, на відміну від білоруських протестів 2020 роки не завжди відрізнялися мирним характером.

На жаль, упродовж практично 30 років, білорусько-українські взаємини визначаються багатосторонніми відносинами в регіоні, є залежними від політичної кон’юнктури і до цих пір не стали підпорядкованими взаємовигідним інтересам. Обидві держави і їх суспільства, попри спільні виклики і загрози, які стоять перед ними, продовжують бути повернутими один до одного спинами, що, само собою, ускладнює ведення конструктивного діалогу.

Оригінальна версія статті опублікована у журналі Białoruskie Zeszyty Historyczne, Беларускі гістарычны зборнік, № 54.

Автор
Тарас Польовий
кандидат політичних наук, кафедра міжнародної інформації Національного університету «Львівська Політехніка»
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.