• четвер 22-го квітня 2021
  • Меню

Складнощі імплементації: багатовимірність та неокресленість геополітичного концепту Міжмор’я

10:32, 23-го грудня 2020 · Джерело: institutedd.org

Складнощі імплементації: багатовимірність та неокресленість геополітичного концепту Міжмор’я
Термін “Інтермаріум” регулярно з’являється в сучасних академічних та політичних дискурсах. Наприклад, він використовується польськими чиновниками, включаючи польського президента Анджея Дуду, як синонім Ініціативи трьох морів

Інтермаріум лежить в основі численних академічних заходів у Польщі та Україні, що об'єднує фахівців з регіональних питань (Варшава, Острів Мазовецький, Чернівці, сьогодні).

Політичні партії та організації включають побудову Міжмор’я до своїх програм: від Конфедерації Незалежної Польщі у 1990х до сучасного ультра-правого “Азова” в Україні (тут і далі Міжмор’я та Інтермаріум використовуватимуться як синоніми). Останній представляє Міжмор’я як альтернативу Європейському Союзу і, до речі, доволі однозначно асоціюється з цим концептом в Західній академії. 

Нарешті, журналісти, політичні аналітики, політики та автори соціальних мереж часто посилаються на Інтермаріум, щоб обґрунтувати політичні цілі та стратегії (наприклад, Юрій Гончаренко, Костянтин Федоренко, Андреас Умланд, Ірина Верещук, Святослав Юраш). 

Однак я вважаю, що концепцію Інтермаріума слід винести поза межі проектів регіональної співпраці як занадто широку. Неоднозначність коннотацій терміну Інтермаріум та різноманітність його інтерпретацій роблять цю концепцію малопридатною для окреслення та стимулювання сучасних міждержавних відносин у східноєвропейському регіоні. Я вважаю, що після “Холодної війни” Інтермаріум став всеохоплюючим словом-жаргоном, яке емоційно надихає, але є мало практичним для розвитку регіональної співпраці.

Почну з того, що Інтермаріум в польській та українській політичній думці означає різні речі. 

В польській думці, Інтермаріум проявляється в трьох різних, але не завжди розрізнювальних, концептуальних вимірах. 

Перший стосується амбіцій Юзефа Пілсудського створити федерацію нових незалежних держав після розпаду Російської імперії в 1917 р. І в цьому вимірі відразу наштовхуємося на проблему: Пілсудський ніколи не визначав чітко, які держави слід запросити до федеративного блоку, а які — ні. Регіональне середовище кінця 1910-х років було мінливим і нестабільним, тому Пілсудський не міг передбачити, які країни відстоять свою державність після розпаду Російської імперії, а які ні.

Другий вимір представляє Інтермарум як широко інтерпретовануструктуру співпраці між усіма суб’єктами Центральної та СхідноїЄвропи. Цю структуру неможливо точно окреслити, оскільки її природа залежить від інтересів, бачень та уявлень, преферованих різними країнами регіону. В цьому вимірі варто розглядати всі останні бачення незалежної співпраці, окреслювані як “Міжмор’я”. Наприклад, в 1990х, цей вимір експлуатувався польськими журналістами для зображення Вишеградської групи як Міжмор’я. Сьогодні, цей вимір використовується для зображення Ініціативи Трьох Морів як того самого “історичного” Міжмор’я.

Третій вимір представляє Інтермаріум як суто географічний регіон, який простягається або між Балтійським і Чорним морями, або між Балтійським, Чорним та Адріатичним морями. Географічний вимір безпосередньо пов’язаний із баченнями польського міністра закордонних справ Юзефа Бека з 1930-х років. Власне він запропонував переорієнтувати польську зовнішню політику в напрямку Адріатики. Тому, з одного боку, “Інтермаріум” Бека був таким же невизначеним щодо членства як і “Інтермаріум” Пілсудського; з іншого боку, “Інтермаріум” Бека був географічно — і геополітично — обширнішим конструктом. 

Якщо говорити про Українські концептуальні виміри, то наприкінці 19 й на початку 20 століття, найбільш популярними баченнями організації регіонального простору були бачення вільної федерації держав. Ви можете сказати, що щось схоже в той же час виношував і Пілсудський. Однак українські концепції відрізнялися від польських оскільки передбачали або демократизацію та переформатування Російської імперії, або створення нової слов’янської федерації, в основі якої лежала б Україна. Найбільш яскравими прихильниками такого вільного федеративного бачення були Георгій Андрузький, Михайло Драгоманов та Михайло Чайковський. 

Після Першої світової війни, одночасно зі спробами Пілсудського побудувати своє Міжмор’я, українські державні діячі активно розвивали “незалежну” Балто-Чорноморську співпрацю. Це, зокрема, видно з цілеспрямованих зусиль Павла Скоропадського та Симона Петлюри щодо розвитку міцних відносин з північними та південними державами, від Фінляндії до Туреччини. Пізніше ці зусилля продовжувались націоналістичними теоретиками та лідерами в 1930-40-х роках.

Відтак, українська та польська концептуалізації Інтермаріуму слідують різним історичним та геополітичним моделям. 

В Українському контексті, термін “Інтермаріум” слід розглядати як привнесений з-за західного кордону; він не має чітких коренів в українській історіографії до початку 20 століття. 

Українські інтелектуали та політики початку 20 століття будували свої бачення регіонального управління на традиціях традицій Київської Русі та козацької напівдержавності. Ці традиції зазвичай характеризували як “Балто-Чорноморська вісь,” а не “Міжмор’я”. Натомість, польські історичні концептуалізації демонстрували чіткий сентимент до структур і традицій Речі Посполитої. 

Українські концептуалізації регіонального управління часто були орієнтовані на південь й охоплювали кавказькі держави, Румунію, Болгарію та Туреччину. Польські концептуалізації були більш орієнтовані на південний схід й намагалися протидіяти Шведським, Російським та Німецьким експансіям. 

Більше того, українські концептуалізації регіонального управління часом описували Польщу як чужорідний або конкурентний елемент; зокрема, таким було бачення Степана Рудницького. 

Після розпаду СРСР, Польща й Україна продовжили будувати свої бачення регіональної співпраці окремо. 

Як я вже згадав, Вишеградську групу часто називали відродженням Міжмор’я. Однак вона була дуже іншою. Так, з одного боку, вона включала більшість регіональних держав та забезпечила найвищий дипломатичний рівень діалогу з моменту створення концепції Інтермаріуму в 1917. З іншого боку, вона переслідувала абсолютно іншу логіку. Її цілями були взаємна підтримка та співпраця з питань членства в НАТО, інтеграції в ЄС, координації зовнішньої політики та поглиблення внутрішньої співпраці. Тобто, ціллю Вишеградської групи стало приєднання до Європейських та Транс-Анлатничних структур, а не регіональне само-утвердження всупереч тискові зі сходу та заходу. 

Україну не запросили приєднатися до Вишеградської групи. Так само як і не запрошують приєднатися до Ініціативи Трьох Морів (говорять, обіцяють, окреслюють можливості, але офіційно не запрошують). Спроби українського президента Леоніда Кравчука дипломатично натиснути на західних сусідів на початку 90-х не дали плодів. Польща та деякі інші держави Вишеграду йшли дорогою, яка вела до європейських та трансатлантичних союзів, а Україна сприймалася як непотрібний тягар. Навіть обіцянки надати “ядерного щита” — так званий “план Кравчука” — якими президент спокушав країни східної Європи, не були переконливими.

Подивившись на невдачі Кравчука, наприкінці 90-х років президент Леонід Кучма спробував реалізувати геополітичний потенціал Балто-Чорноморської осі без Польщі. Він провів конференцію в Ялті 10-11 вересня 1999, яка завершилась закликом створити міжурядову організацію, що об’єднала б регіональні держави від Скандинавії до Середземномор’я. Однак голосний заклик залишився голосним закликом. Геополітична несумісність східноєвропейського регіону перешкоджала будь-якій послідовній інтеграції. Президент Білорусі Олександр Лукашенко не був присутній на конференції, і це відсторонило Білорусь від ініціативи. Представники країн Балтійського моря виявляли зацікавленість, але стриманість; вони надавали перевагу інтеграції з НАТО, ЄС та Північною Європою. Росія була категорично проти. Туреччина інвестувала свою увагу в ОЧЕС. 

Зрештою, мало що в баченнях та бажаннях регіональних держав змінилося й досьогодні.

Якщо проектувати на сучасне геополітичне середовище, оригінальна концепція Міжмор’я виглядає як мішанина геополітичних цілей, сформованих під впливом історичнихсимпатій та із часто завищеними прагненнями. Польща та Україна як найбільші держави в регіоні трактують ці цілі по-різному, хоча обидві використовують термін “Іетермаріум.”

Польща та Україна, як прямі “нащадки” концепції Міжмор’я, воліють розвивати двосторонні відносини в європейських та трансатлантичних структурах, що явно суперечить оригінальним концептуалізаціям Пілсудського та інших інтелектуалів на початку 20 століття.

Дослідниця Дарія Наленч зазначає, що втілення оригінальної концепції Міжмор’я вимагає реалізації щонайменше трьох основних передумов: 

(1) вільна воля регіональних держав створити дієву міжнародну організацію на федеративній основі;

(2) ослаблена Росія, яка або прийме, або не зможе запобігти появі Міжмор’я;

(3) не-перешкоджання західних держав або, принаймні, їх нейтралітет в процесі формування Міжмор’я.

Ці три передумови ще ніколи й нікому не вдалося зреалізувати. Навіть під тиском нацистської Німеччини наприкінці 30-х років, Польща не могла знайти надійних союзників у регіоні; це служить ще однією ілюстрацією історичної контрпродуктивності концепції Міжмор’я.

Відтак, повертаючись до сьогодення, регіональну співпрацю варто розвивати, але не апелювати до концепції Міжмор’я. 

Не варто також називати Міжмор’ям інші проекти регіональної співпраці, які таким не є. Наприклад, Ініціатива Трьох Морів, Вишеградська Група, чи ОДЕД-ГУАМ. 

Як на мене, то Міжмор’я є чудовим й дуже амбітним проектом регіональної співпраці, яким повинні сьогодні займатися історики. 

Автор
Остап Кушнір, PhD
Дослідник та викладач при Університеті Лазарського, Варшава, Польща
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.