• субота 24-го жовтня 2020
  • Меню

Нова сторінка вірмено-азербайджанського конфлікту: Кремль втрачає позиції.

09:35, 12-го жовтня 2020 · Джерело: institutedd.org

Нова сторінка вірмено-азербайджанського конфлікту: Кремль втрачає позиції.
Ескалація військових дій в Нагірному Карабасі в черговий раз підтверджує, що статус замороженого конфлікту існує лише на папері, в той час коли насамперед ми є свідками конфлікту низької інтенсивності (LIC).

На статус самих Вірменії, Азербайджану, невизнаної Нагірно-Карабахської Республіки / (Арцах), у епіцентрі зіткнень на фронтових лініях, впливає зміна важелів впливу ключових глобальних акторів - західної світової спільноти в особі ООН, переговорної групи ОБСЄ, (окремих позицій США і ЄС), значно посиленої позиції Туреччини і загублених можливостей впливу Росії як учасника Мінської групи, так і лідера ОДКБ, СНД і пов'язаних регіональних міжнародних організацій.

Унікальність і відмінність карабаської війни зразка 2020 року від 5 і 10 років тому, полягає зокрема і в ситуаційній, кон'юнктурній, парадигмальній та інституційній неспроможності Російської Федерації утримувати вплив в регіоні і просувати власні інтереси.

Незважаючи на офіційну перманентну публічну позицію Президента Путіна щодо того, що війна в НКР є локальним конфліктом, втручатися в перебіг якого Росія не має наміру, в той же час інтерес РФ у врегулюванні конфлікту закріплений не тільки в Кавказькому векторі затвердженої концепції зовнішньої політики РФ щодо «запобігання впливу НАТО, в першу чергу, США та Туреччини, на Грузію і Азербайджан», так і в Російсько - Вірменській угоді з питань спільного планування, застосування військ в інтересах гарантування спільної безпеки, яка де-юре є правовою основою для створення об'єднаних військових угрупувань двох держав «для вирішення завдань спільної оборони під єдиним командуванням».

Фактично, Росія після 2010 року в особі Об'єднаного штабу ОДКБ (за редагованим Договором і концепцією колективної безпеки), зобов'язується діяти «в інтересах запобігання і врегулювання конфліктів на їх території» (країн-учасниць), так само як як і поза їх територією. Найцікавішою частиною Концепції колективної безпеки видається, мабуть, перелік основних джерел військової небезпеки державам ДКБ. Зокрема, - територіальні суперечки, локальні конфлікти поблизу кордонів країн - учасниць, використання (в т.ч. несанкціоноване) зброї масового знищення (ЗМЗ), поширення зброї масового знищення (що може бути використано в своїх цілях окремими державами, організаціями та терористичними групами), порушення домовленостей щодо обмеження та скорочення озброєнь, спроби втручання ззовні з метою дестабілізації внутрішньополітичної обстановки і на останньому місці - міжнародний тероризм разом з політикою шантажу.

Але хіба не ОБСЄ зіграло ключову роль у встановленні режиму припинення вогню і було чи не єдиним ефективним посередником з санкціонованим мандатом протягом усього часу перебігу конфлікту? Це тільки додатково підкреслює інтитуційну неспроможність ОДКБ / СНД у вимірі регуляторної практики. Повертаючись у сьогодення, самопроголошена республіка Нагірний Карабах не є членом ОДКБ і більшість експертів вказують це як формальну причину неможливості Вірменії розраховувати на реальну допомогу Кремля, проте інтерпретуючи коректно вищезгадані угоди, насправді може. Мова йде про небажання самого Кремля якимось чином активно забезпечувати мирне врегулювання конфлікту, незважаючи на взяті зобов'язання. Концептуально це пояснюється теорією Principal - Agent relationship, за якою Російській Федерації вигідно делегувати повноваження для врегулювання конфлікту неефективним арбітруючим організаціям - агентам, в тому числі ОДКБ і подібнім формуванням.

У мультивекторній політиці Кремля, що спирається на реалістичну та економічну перспективу, превалювало і продовжує займати ключову роль бажання і потреба зберігати відносини з Єреваном і Баку одночасно. Ця позиція зумовлена як геополітичними, так і суто економічними інтересами, (ринки збуту, нафтовий бізнес, трубопроводи, зброя). Однак, дана політика для самої Російської Федерації є в результаті деструктивною, оскільки відсутність чіткої позиції і конформізм статусу-кво відштовхує Вірменію, так як своєю перспективою порушує домовленості держав з одного боку, з іншого - штовхає Азербайджан в бік співпраці з партнером, який займається безапеляційною підтримкою та адвокацією інтересів Азербайджану на міжнародній арені - Туреччиною.

Ослаблення політичного партнерства Баку - Москва особливо помітне з історичної перспективи: відтак, Азербайджан проводив спільні військові операції в Карабасі, залучаючи штат регулярної армії РФ на початку 90-х років на противагу сьогоднішнім заявам Алієва, звинувачуючим Росію, як і міжнародне співтовариство, у створенні кон'юнктури замороженого конфлікту, що не дозволяє Азербайджану, згідно їх позиції, відновити територіальну цілісність.

З огляду на внутрішні економічні, соціальні фактори у Вірменії та Азербайджані, найбільш вірогідним сценарієм розвитку карабаського конфлікту є продовження активної фази військових дій до досягнення нових політико-дипломатичних рішень щодо зміни статусу-кво. Незважаючи на проведення консультацій у тристоронньому форматі (Єреван - Баку - Москва), мотивом яких є досягнення припинення вогню з гуманітарних цілей, безальтернативні позиції Азербайджану та Єревану вже відкинули перемовини на десятиріччя назад і наразі прогнозувати мирний процес, враховуючи посилення Баку, неможливо.

З цього, як і інших потенційних сценаріїв, випливає особливість - Кремль практично безповоротно втрачає статус контролюючого гравця через недолугість політики врегулювання і порушення зобов'язань перед сторонами конфлікту. Чергова зміна балансу сил може відбутися за умов введення миротворців в рамках Мінської групи ОБСЄ, однак на даному етапі в тому числі і Російська сторона визнає, що це можливо лише за умови згоди Вірменії та Азербайджану, що у найближчій перспективі є маловірогідним.

Написав
Кирило Приходько
Політичний Аналітик