• неділя 20-го червня 2021
  • Меню

Не своя своя земля

07:46, 7-го травня 2021 · Джерело: institutedd.org

Не своя своя земля
Проблема Криму має надзвичайно важливе значення для розвитку регіону, двосторонніх російсько-українських відносин та кожної з цих країн в довгостроковій перспективі. І тут варто розуміти, що питання Криму не є настільки зрозумілим, як може здаватися на перший погляд.

З одного боку проблема Криму має вимір, так би мовити, ситуативний: вона жорстко прив'язана до поточної політичної ситуації і путінізму, який є головною причиною проблем. Але, путінський режим, звісно не вічний. Отже не вічною є і його політика стосовно України. Втім, поки путінізм в Росії залишається стійким, такими залишатимуться і проблеми з ним пов'язані.

Тут варто згадати цікавий феномен кримського консенсусу - консолідації російського суспільства навколо влади та її політики стосовно України. Попри те, що кримський консенсус поступово втрачає свою значимість, він залишається надзвичайно важливим для регіону і України. Звичайно, велике значення він має і для стабільності путінізму. Після початку санкційного тиску на Росію через розв'язання війни в Донбасі та анексію Криму саме він допоміг режиму не лише відволікти населення від погіршення економічної та соціальної ситуації в Росії, але й продовжувати агресивну зовнішню політику.

Сьогоднішні дослідження1 показують, що кримський консенсус зарано списувати з рахунків. Більшість росіян продовжує підтримувати анексію. І ця підтримка пов’язана із тим, наскільки респонденти схвалюють діяльність президента. Відповідно, найбільше прихильників анексії серед тих, хто схвалює діяльність президента РФ. У квітні 2021 р. підтримка “приєднання” Криму серед росіян сягнула 86% (55% - цілком підтримую, 31 - скоріше підтримую). Твердження про те, що “приєднання” принесло Росії більше користі підтримують 69% росіян, а твердження “більше шкоди” підтримало 18%.

При цьому на високому рівні тримається і довіра до В. Путіна. Рівень схвалення його діяльності у цей же час становив 65%, а за рівнем довіри він також залишається незмінним лідером. У відповіді на відкрите питання “Назвіть кілька політиків, громадських діячів, яким ви найбільше довіряєте” Путіна вказали 34%, тоді як другий за рівнем довіри Жириновський має 12%. Цікаво, що підстава для хабаровських протестів С. Фургал має рівень довіри в межах статистичної помилки 2%, а ув’язнений опозиціонер Навальний - 4%2.

Таким чином, консолідація навколо путінського режиму і підтримка анексії Криму в російському суспільстві продовжують залишатись на високому рівні. Але, насправді, головна проблема полягає не у цій ситуативності. Крим - це значно більше, ніж поточна політична кон'юнктура. Крим - це історична пам’ять і колективні травми українців і росіян, це - відчуття “своєї” території. Тут варто зазначити, що згадане відчуття “своєї” території - це те, що насправді дуже слабко пов’язано із об’єктивністю. Звичайно, немає сумнівів щодо злочину путінізму проти України і незаконність анексії. “Історична справедливість” - це досить невизначене поняття. Польський націоналіст навряд чи згодиться з тим, що Львів є українським. Те саме можна сказати про націоналіста румунського у його ставленні до Бесарабії. Українці сьогодні не без підстав вважають своєю Кубань. Для росіянина Крим є “однозначно його”. Це відношення до території формується не тільки засобами пропаганди чергового політичного афериста, але й в ході драматичного і тривалого історичного процесу, в якому змінюються демографічні характеристики території, її належність до тієї чи іншої країни. Тому, стосовно Криму у турків з греками можуть бути свої аргументи і претензії. Виявляється, що така “очевидна” річ як належність території - в контексті історичного процесу є зовсім не очевидною. Одразу варто вказати, що ми говоримо про це не для того, щоб поставити під сумнів право України на Крим. Воно не підлягає сумніву у конкретних історичних обставинах. Ми говоримо про це для того, щоб показати те, що і після зміни політичного режиму в Росії проблема Криму у двосторонніх відносинах залишатиметься не менш гострою, ніж при путінізмі. Адже це - проблема колективної пам’яті і тих колективних травм, які пов’язані із даною територією і є факторами національної ідентичності. У цьому контексті Крим є значно складнішою проблемою, ніж Донбас. Сьогодні соціологи фіксують цікаву залежність: коли кількість новин і згадок конфлікту в Донбасі в російських ЗМІ зменшується, зростає рівень позитивного ставлення росіян до українців. Війна в Донбасі підтримується політично. Крим же - проблема куди глибша. Можна припинити пропаганду, але ніяк не зміниш історію і те, що переживали народи в її перебігу. Повернення Криму - справа надзвичайно складна й інтелектуальна. Тут не відбудешся міжнародним правом. Тут варто працювати над переформатуванням відносин між народами. Мабуть, Україні в цій обставині необхідно змістити акценти. Можливо, частину сил і ресурсів, які задіяні у протистоянні путінізму варто задіяти у підтримці внутрішніх опозиційних сил в Росії. Помилкою є спрощене і стереотипне ставлення до росіян, яке нав’язується в Україні. І у 2014 році, і сьогодні в Росії є багато людей які не підтримували і не підтримують анексію Криму і не бояться про це говорити. Більше того, багато є в Росії і тих, хто із щирим болем переживає війну з Україною, визнаючи, що це ніяка не “громадянська війна”, а саме відверте вторгнення Росії в Україну.

Тому, Україна має зосередитись не тільки на жорсткій конфронтації із набагато сильнішою політично, економічно й військово російською державою, але й на підтримці дружніх до України сил в середині російського суспільства. Це також не просто, адже вимагатиме відходу від спрощеного уявлення цієї війни, пошуку точок перетину, що надзвичайно складно в умовах існуючого ідеологічного дискурсу. Але якщо Україна зацікавлена у досягненні таких стратегічних цілей як лояльний до себе політичний режим в Росії іншого шляху немає. Будь-яка влада є відображенням свого суспільства в конкретних історичних обставинах. Тому інших варіантів, крім того, щоб активніше взаємодіяти із конструктивними силами в Росії сьогодні надзвичайно мало. Більш активна робота у цьому напряму могла б дати нового імпульсу українській зовнішній політиці.

1 https://www.levada.ru/2021/04/26/krym/?utm_source=mailpoet&utm_medium=email&utm_campaign=glavnye-publikacii-nedeli_85

2 https://www.levada.ru/2021/04/30/doverie-politikam-odobrenie-institutov-i-polozhenie-del-v-strane/?utm_source=mailpoet&utm_medium=email&utm_campaign=glavnye-publikacii-nedeli_85

Автор
Олександр Ковтун
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.