• понеділок 20-го вересня 2021
  • Меню

Грані прірви

11:21, 18-го березня 2021 · Джерело: institutedd.org

Грані прірви
У суспільствах із глибокою соціальною нерівністю різні верстви населення живуть, орієнтуючись більше на власні інтереси, ніж на спільні. Особливо це стосується відносин між владою та більшою частиною суспільства. У такому випадку, виникають умови для співіснування різних соціальних світів, коли еліти відриваються від іншої частини суспільства, живучи власними потребами та інтересами.

Така ситуація створює передумови для поглиблення соціальних антагонізмів, дестабілізації, а найголовніше - відображається на якості та рівні життя більшості людей. У цьому контексті відзначимо, що вивчаючи інші суспільства, порівнюючи їх із собою ми у першу чергу себе і пізнаємо, вивчаючи чужі помилки для того, щоб не повторювати їх самим. Російське суспільство в аспекті схожості внутрішньої соціальної ситуації являється цікавим об’єктом для досліджень. І тут, хоч як це може нам не подобатись, Україна й Росія досить подібні. Як і подібні й інші країни із глибоким соціальним розшаруванням.

Отже, опираючись на соціологічні розвідки можемо констатувати поглиблення соціального розколу між російським політичним керівництвом та іншою частиною суспільства. Більшість росіян переконана, що інтереси влади та суспільства не співпадають: так у лютому 2021 р. вважали 75%, що суттєво вище, ніж у попередні роки: 71% у 2019, 68% у 2013. При цьому, такі настрої зростають серед усіх вікових груп. Такий розкол між елітами та іншою частиною суспільства формує і певні образи керівництва. Найбільш близькими населенню характеристиками російського керівництва виявились такі: “керівництво - це особлива група людей, еліта, яка живе тільки своїми інтересами; до нас їм немає діла” - 24%, “люди, яких ми обираємо до органів влади, швидко забувають про наші турботи, не враховують у своїй роботі інтереси народу” - 57%.

Для політичного режиму в такому розділеному суспільстві зростає функціональність різного роду страхів і зовнішньополітичної агресивності. Яскравим прикладом забезпечення суспільного консенсусу в умовах глибоких соціальних нерівностей є кримський консенсус, який як ресурс влади себе вичерпує.

Скоріш за все, такий стан речей має відображення у електоральних рейтингах, які показують зниження популярності Єдиної Росії та зростання хоч і системних та все ж опозиційних партій. Рейтинг ЄР не стрімко, але знижується з серпня 2020. Тоді за цю політсилу голосували б 31%. У лютому 2021 рейтинг знизився до 27%. Серед тих, хто прийшов би на вибори і визначився з вибором відмічається так ж тенденція: 45% і 42%, відповідно.

При цьому зросла популярність ЛДПР до 12% у тому ж місяці і КПРФ до 10% (з усіх опитаних). Загалом, тут немає нічого дивного. При зниженні довіри до влади опозиційність росіян каналізується до системної опозиції, яка із своєю роллю добре справляється. Таким чином, при зростанні загального невдоволення путінський режим стабілізує себе за допомогою контрольованих партій.

Скоріш за все, така безальтернативність відображається і на політичній активності населення, яке попри останній протестний сплеск залишається досить пасивним. У порівнянні з 2020 р. зросла з 21 до 27% частка тих, хто зовсім не цікавиться політикою, а найбільш популярною формою політичної участі є споглядання: 45% заявляють про те, що з цікавістю спостерігають за політичними подіями в Росії, але активної участі в ній не приймають. Політика в таких суспільствах стає спектаклем і це багато говорить про стан самого суспільства, адже суспільство яке не розуміє, або не має можливості, або не хоче розглядати політику як форму активної соціальної участі мало спроможне на серйозну колективну дію. Це означає збільшення можливостей для корумпованих політичних еліт зберігати свою владу, мало дбаючи про благополуччя суспільства. У цьому плані соціальна та економічна політика головним завданням ставить збереження хоч поганої, але стабільності. Як правило, це супроводжується і поступовим згортанням демократії.

Природа пасивності у політичному житті досить складна. Притаманний російському суспільству патерналізм не є єдиною причиною. Не менш важливим фактором є те, що у суспільствах в яких функціонують політичні режими подібні до путінського, можливості для вільної політичної участі досить обмежені, а вибори стають ритуалізованими практиками. Пасивність і відчуження суспільства від політичного життя як правило є свідченням того, що воно (суспільство) відсунуте від реального політичного управління, позбавлене реальної можливості задовольняти свої інтереси через делегованих представників. Тому, російське суспільство в цілому, і окремі люди, які його складають не вірять у можливість впливати на владу. У лютому 2021 р. у Росії таких було 75%. Натомість, пануюча група або, як ще її називають, політичний клас орієнтується на свої корпоративні, а не суспільні інтереси. Ця група живе своїм життям, вона, за термінологією А. Грамші не є органічною інтелігенцію для більшості населення, тобто не представляє інтереси тих соціальних груп, які висувають своїх представників для їх відстоювання.

Виникає ситуація певного суспільного договору, коли люди погоджуються мало не з усім, що робить влада, тільки б це не руйнувало їх відносно зносне існування. Тому, і для України, і для Росії спільним є феномен маленької людини: “маленького українця1” чи “маленького росіянина”, який не любить і не довіряє своїй владі, але яку терпить, оберігаючи свій життєвий світ від зайвих хвилювань. Але все ж таки українець є більш політично неспокійним. Українська політична система більш м’яка і гнучка. Для українців проблема полягає більше не в їх пасивності, а в їх розчарованості. Кожен Майдан стає ударом по вірі у зміни та провокує хвилі міграції. Але все ж українська політична система, принаймні, на поверховому рівні, спроможна змінюватись, чого не скажеш про Росію.

Автор
Олександр Ковтун
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.