• середа 27-го жовтня 2021
  • Меню

Феномен Сталіна

04:01, 6-го липня 2021 · Джерело: institutedd.org

Феномен Сталіна
Слова в епіграфі були сказані російським письменником Едвардом Радзінським про Сталіна в програмі “Познер” у 2009 році. Тут не можна не відзначити і прозорливість історика, і тонке соціологічне розуміння причин популярності диктатора в сьогоднішній Росії.

Через 12 років після ефіру “Познера” колишній директор Левада-Центру Лев Гудков так прокоментує уявлення росіян про радянську добу: “Идеализация советской жизни и советского времени в российском обществе является условием для критики настоящего”.

Таким чином, те, що у нас, і в Росії прийнято називати “ностальгією” за СРСР не є власне “ностальгією”. Радянська доба - це те, з чим сьогоднішнє суспільство порівнює своє сучасне існування. Різниця виявляється в тому, що в Росії домінуюча ідеологія сприяє підтримці цієї “ностальгії”, тоді як домінуюча ідеологія в Україні, навпаки, сприяє негативізму в оцінках радянського минулого. Це видно і з соціологічних розвідок, що здійснюються в обох країнах.

Так, в РФ, з тим, що "Сталін був великим вождем" так чи інакше згодні більше половини росіян (56%). Лише 14% дотримуються зворотної точки зору. Для нашої країни ці показники складають 16% і 40% відповідно.

Якщо серед росіян щодо Сталіна переважає повага (45%), то серед українців більше поширені нейтральні і негативні почуття: байдужість (34%), відраза і ненависть (17%), неприязнь і роздратування (16%). При цьому серед росіян останні кілька років повага до Сталіна зростає: 29% в 2018 році, 45% у травні 2021 року. За порівнянням з березнем 2019 року також зросла і симпатія: з 6% до 10% .

Популярність Сталіна в Росії, як бачимо, феномен цікавий і не такий простий, як це видається на перший погляд. Щоб хоча би наблизитись до його розуміння варто відповісти на багато питань. Як ми оцінюємо сьогодення? І як ми розуміємо майбутнє? Яку роль відіграє минуле в цих оцінках та розуміннях? Усі три часові модуси в контексті існування суспільства складають цілісність соціального часу. Суспільство - це не ті, хто живе тут і зараз. Суспільство, перефразовуючи класика, це - мертві, живі і ненароджені. Тому і сучасність відкривається нам тільки у цій цілісності.

Важливим наслідком розпаду СРСР став певний екзистенційний вакуум, в якому опинилися суспільства колишніх республік. В першу чергу це пов'язано із кризою концепції майбутнього. Якщо в СРСР існувало уявлення про мету суспільства, то сьогодні ні в Україні, ні в Росії немає такої мети. Сьогодні ми послуговуємося ерзацами: для України - це євроінтеграція, для Росії - колишня велич, що стає зразком для порівняння дійсності. "Вставання з колін" як спроба повернення до величі, ідеалізація радянського минулого (що, як і його демонізація, є спотворенням об'єктивної історії), як реакція на несправедливість, соціальну нерівність, бідність сьогоднішньої Росії. Але історія - це суто людське. Всесвіт до людини немає історії, історію мають люди, адже вони її творять. Та уявлення про минуле часто не відповідають історії. Минуле приходить до нас “адаптованим” під поточну політичну ситуацію, сам історичний процес змінює колективну пам’ять. Так колишні вороги стають “адвокатами” в ЄС, а колишні брати перетворюються на ворогів. Предки в уявленнях потомків набувають рис величних і мудрих людей, а минуле стає величною епохою. Таким чином, люди що уособлюють це ідеалізоване минуле теж ідеалізуються. Це, загалом, має і психологічні корені, а не тільки суто соціальні. Е. Берн описує явище евгемерів - значимих для групи осіб, які уже мертві, але продовжують спричиняти на неї вплив . Для українських націоналістів - це, наприклад, С. Бандера. Для росіян з їх специфічним сприйняттям власного минулого (яке частково конструюється путінізмом) цілком зрозуміло може бути канонізований цар чи Сталін, як уособлення порядку у його протиставленні невизначеності і нестабільності сучасного світу та власного суспільства. І українські значимі мертві, і російські, будучи, звісно суперечливими постатями ідеалізуються, набуваючи і статусу моральних авторитетів, зразкових патріотів, визволителів і т.д. Непривабливе сьогодення через призму “величної епохи” породжує прагення повернутись в минуле. Це схоже на підсвідомий потяг повернення в материнську утробу - в простір спокою, безпеки і комфорту. Сталін - не ознака кровожерливості росіян. Не так давно і українці ставились до нього краще. Сталін - це ознака незадоволення сучасним, Сталін - це втома, Сталін - це відсутність концепції майбутнього. І хоча путінізм спекулює уявленнями про минуле, і спекулює вдало, все ж Сталін в оцінках росіян - це тривожний дзвоник і для путінізму. Якщо кривавий вбивця сотень тисяч людей починає користуватися повагою у суспільстві ХХІ століття, то це означає, що сьогодення (яке і створює путінізм) явно не те місце, де це суспільство прагне бути.

У тому ж ефірі 2009 року Радзінський каже: “Понимаете, мы не должны забывать откуда мы вышли, мы все вышли из-под его, сталинской шинели”. У нас это генетически: кто не с нами тот против нас”. Можна розуміти це і як діагноз путінської Росії. Але, чи можемо ми з впевненістю сказати, що це і не наш діагноз?

Автор
Олександр Ковтун
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.