• субота 24-го жовтня 2020
  • Меню

Друга світова війна як фактор історичної сенситивності в українсько-румунських відносинах

12:11, 4-го травня 2020 · Джерело: institutedd.org

Друга світова війна як фактор історичної сенситивності в українсько-румунських відносинах
В умовах становлення незалежних посткомуністичних держав, їх входження як рівноправних партнерів в європейське і світове співтовариство, дедалі більшої актуальності набуває необхідність побудови відносин між сусідніми країнами на принципах взаємоповаги, взаємодовіри і співробітництва.

Цьому може сприяти й об'єктивне висвітлення питань історичного минулого, особливо тих, які раніше або замовчувалися, або висвітлювалися однобоко. До останніх, безумовно, відносяться проблеми прикордонних територій, щодо яких, в складному переплетенні різних аспектів міжнародних та внутрішньополітичних процесів, відбувалися зміни їх територіальної приналежності.

Серед прикордонних територій, які мають певний вплив на міжнародні відносини, особливо у взаєминах між Україною, Республікою Молдова та Румунією (і Росією зокрема), є предметом постійного наукового інтересу і чия історична доля продовжує викликати наукові дискусії та політичні суперечки, є проблема Буковини і Бессарабії. Дві території – два регіони і дві зміни державної приналежності.

Яскравою ілюстрацією складної долі прикордонних територій є життя моєї бабусі. Вона прожила 90 років. Народилася в Австро-Угорщині, вийшла заміж та народила дітей в Румунії, працювала в колгоспі та виховувала онуків в Радянському Союзі, а померла в Україні. При цьому, вона весь час жила в своєму рідному селі Остриця, яке межує з містом Чернівці. І такою була доля сотень тисяч мешканців прикордонних територій, які вимушені були адаптовуватися до змін в усіх сферах свого життя, починаючи від політичної і завершуючи побутовими.

Тож коли ми говоримо про історію, необхідно відзначити, що в кожній країні ми  зіштовхуємося як мінімум з двома різними історіями. У першу чергу, це дидактична історія, яку викладають в школі. Вона, в основному, схематична, насичена легендами, вельми патріотична і, як правило, дуже далека від об'єктивності і науковості. Адже основне її завдання  - ознайомити дітей з основними етапами історії держави, виховавати у них почуття гордості за свій народ, свою державу, тобто виховати в них патріотизм. Ця історія в кожній країні залежить більшою мірою від чиновників від освіти, аніж від наукових кіл.

Проте є історія як наука.  Історія, якою займаються професійні історики. Окремі її елементи викладаються у вищих навчальних закладах. Тут можна вести мову і про певні проблемності і неоднозначності в її тлумаченні. Вона, безумовно, більш об'єктивна, ніж шкільна дидактична, хоча також грішить і схематичністю, і тенденційністю, і надмірною ідеологізацією. Але тут є і позитивні тенденції. Бажання розібратися в історичних подіях, почути аргументи опонентів (що не обов’язково означає погодитися з ними). Виходячи з цього, і завдання, які стоять перед цими різними рівнями «історії» – різні. Для наукових кіл вже давно назріла необхідність співпраці професіоналів по різні боки кордону для обопільного більш глибокого вивчення історичних процесів в умовах взаємного діалогу. Я не є абсолютним ідеалістом, який вважає, що історики по різні боки кордонів вироблять спільну для них історію. Ні, кожна сторона буде зберігати свою національну емоційність, а іноді й ідеологічні забарвлення подій. При цьому абсолютно реальним могло б бути спільне вироблення загальних підходів, критеріїв оцінки щодо досліджуваної проблеми. Спільні наукові пошуки, науковий діалог значною мірою зблизили б сторони.

Автори по різні боки кордонів повинні використовувати як традиційні, так і новітні методологічні підходи до вивчення тем обопільних інтересів, які стосуються перш за все більш детального розгляду геополітичних, стратегічних та економічних інтересів держав, котрі відіграли вирішальну роль у тих чи інших подіях на початку Другої світової війни і не тільки. Варто до традиційних методологічних підходів додати синергетичний. Досить важливо аналізувавати ті чі інші історичні події виходячи з норм міжнародного права, які діяли в досліджуваний період, адже це може становити певні спільні критерії оцінки, які дозволять певною мірою подолати національно-емоційну складову та політичну заангажованість дослідників різних країн. Безумовно, використовуючи для історичного аналізу вже звичні історико-описовий, історико-порівняльний, проблемно-хронологічний, інтуїтивно-логічний, аналітико-прогностичний, ретроспективний та дискурсивний методи і, керуючись при цьому принципами об’єктивності, доказовості.

Для шкільної дидактичної історії першим кроком повинно було б стати усунення з шкільних підручників некоректних тверджень (які до того ж часто не мають наукового підґрунтя) щодо сусідів, або представників етнічних груп даної країни. Так, наприклад, коли йдеться про Другу світову війну, практично всі історики вважають її найкривавішою і найтрагічнішою подією в історії людства. Натомість, під час аналізу причин, характеру війни, проявляється певний розрив в позиціях.

В тлумаченні історії (особливо цим страждає дидактична)  як правило використовуються терміни з національним забарвленням, як от: «українські землі», «польські землі», «румунські землі» або навіть більше – «споконвічно російські землі» (при цьому не завжди уточнюються нижні хронологічні рамки цих «споконвічних земель», тобто з якого часу починається споконвічність?)

На жаль, і в українській історіографії (я веду мову перш за все про неї, оскільки, будучи громадянином України, будь-яку критику вважаю за необхідне починати з себе) ми часто зустрічаємо твердження, що Червона армія звільнила західно-українські і західно-білоруські землі, звільнила Бессарабію і відбулося воз’єднання Північної Буковини з СРСР.

Якщо ж спробувати проаналізувати ці події з точки зору міжнародного права, це була агресія СРСР по відношенню до територій суверенних держав (Польщі, Фінляндії, Латвії, Литви, Естонії, Румунії). Це, щоправда, не означає, що жертви однієї агресії не могли бути в іншому епізоді (попередніх або наступних) також агресорами.

Таким чином ми підійшли до проблемних в українсько-румунських відносинах аспектів історії Другої світової війни, яки й сьогодні є факторами сенситивності в двосторонніх взаєминах. Це, перш за все проблеми Бессарабії та північної частини Буковини, які були приєднані до СРСР влітку 1940 р. внаслідок радянсько-німецьких таємних домовленостей про розподіл сфер впливу. Приєднання територій відбулися внаслідок військової операції здійсненої Південним фронтом, спеціально створеного для цього з частин Київського Особливого та Одеського військових округів. При цьому був використаний величезний пропагандистський апарат для роботи з населенням.

Зазначимо, що в історіографії різних країн згадані події трактуються з різних позицій, іноді з діаметрально протилежних.

Цими діями, як і по відношенню до вище перелічених держав, СРСР порушували низку міжнародних зобов’язань, про які вже йшлося вище, а саме:

  • Пакт Бріана-Келлога від 1928 р.;
  • Московський протокол щодо його дострокового введення в дію країнами, що його підписали від 1929 р.;

Міжнародну конвенцію щодо визначення агресії від 1933 р.

Якщо проаналізувати ці події та порушення тогочасних норм міжнародного права, вони за логікою гібридності дуже нагадують дії Російської Федерації в Криму. І чи не означає це, що коли ми намагаємось не помічати характер і інструменти зовнішньої політики СРСР на початку Другої світової війни, ми, того не бажаючи, толеруємо російську агресивну політику на сучасному етапі.

Найбільше грішить позицією трактування будь-яких історичних подій зі своєї точки зору Російська Федерація, називаючи будь-які свої дії звільненням. Як не згадати тут директиву Головного Політичного Управління Робітничо-Селянської Червоної армії № 0140 від 21 червня 1940 року (багато років тому я знайшов її в фондах Центрального Архіву Радянської армії). У ній, разом з темами політінформацій і бесід, які потрібно було провести з червоноармійцями і молодшими командирами, такими як військова обов'язок, дисципліна, зрада Батьківщині, відносини СРСР з Румунією, значилося: «Війни справедливі і несправедливі. Будь-яка війна, яку веде держава робітників і селян, є війною справедливою, війною визвольною».

Мабуть, саме тому в сучасній російській історіографії намагаються відокремити Велику Вітчизняну війну від Другої світової війни. Бо дуже неприємно усвідомлювати характер війни з боку СРСР на початку війни і після червня 1941 року, визначаючи при цьому роль СРСР у цій війні в різний період (іншими словами, соромно визнати, що на початку війни СРСР був агресором по відношенню до низки країн.

І щодо результатів Другої світової війни. Так, результатом війни стало знищення нацизму (фашизму) на державному рівні. І це позитивно. Проте, на наш погляд, неприпустимими є спекуляції навколо цього питання. Хіба перемога на нацистською Німеччиною, це заслуга тільки СРСР, або тим більше тільки Російської Федерації. Хіба інші народи СРСР, хіба інші країни Антигітлерівської коаліції не зробили у цьому суттєвий внесок? А народи, які були звільнені СРСР, хіба отримали свободу?

Україна вступила у світове співтовариство з наміром жити у мирі й добросусідстві з усіма миролюбними державами. Спираючись на систему міжнародних договорів, передусім, Гельсінську угоду та Паризьку декларацію, наша країна будує свої відносини з сусідами, виходячи з принципів недоторканості кордонів і невтручання у внутрішні справи інших держав. Саме тому сьогодні необхідно по-новому подивитися на питання збереження територіального статус-кво у Південно-Східній Європі. Адже це питання стосується не лише України, але й більшості країн Центральної та Південно-Східної Європи. Ось чому ретельне вивчення проблем, що виникли у зв’язку з кардинальними змінами на Європейському континенті, а саме: відновленням державності країнами Балтії, народженням незалежних держав зі складу колишнього СРСР, серед яких – батьківщина учасників круглого столу: Україна, Білорусь, Грузія та Молдова, має неабияке значення для збереження тут стабільності і миру. І ми, на мій погляд не маємо йти у фарватері російської історичної науки, яка тлумачить міжнародне право з позицій власної вигоди, оскільки, захищаючи російські «скрепи» ми готуємо себе на роль її жертви. І навпаки: вироблення спільної позиції з європейським державами дасть нам можливість створити спільний фронт опору бандитизму і піратству в міжнародних відносинах.

Автор: Сергій Гакман.

Сергій Гакман

Гакман Сергій, кандидат історичних наук, політолог, перекладач, заступник директора Чернівецького регіонального центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади (Україна).