• вівторок 20-го жовтня 2020
  • Меню

Брат ти мені чи не брат. Криза відносин між Україною і Білоруссю

11:46, 25-го вересня 2020 · Джерело: institutedd.org

Брат ти мені чи не брат. Криза відносин між Україною і Білоруссю
ТАРАС ПОЛЬОВИЙ, кандидат політичних наук, кафедра міжнародної інформації Національного університету «Львівська Політехніка»

Пусть начнется, что еще не началось!”

(Б. Окуджава)

За роки існування незалежних України і Білорусі розвиток двосторонніх відносин ніколи не мав пріоритетного значення для жодної з держав. Не дивлячись на наявність спільного кордону, культурну і мовну спорідненість, відсутність серйозних міжнаціональних конфліктів і суперечностей, схоже, а часто і спільне історичне минуле, постійні заяви і декларації про важливість тісного співробітництва на всіх рівнях, обидві сторони так і не спромоглися виробити ефективної моделі міждержавної співпраці. Відтак, відносини України і Білорусі не набули послідовного системного характеру і не є підпорядковані стратегічним інтересам обох сторін.

Принципово не змінила характеру взаємин і російська агресія в Україні. Змінилися лише акценти і пріоритети, щодо яких впродовж останніх років між Києвом і Мінськом виробився консенсус, який, загалом, влаштовував обидві сторони.

Білорусь, зайнявши доволі нейтральну позицію, виступила своєрідним посередником у російсько-українському конфлікті та змогла “розморозити” відносини із ЄС та США. Це вкотре розширило для Александра Лукашенка простір для маневрування між Росією і Заходом з метою отримання політичних дивідендів.

Україна ж, натомість, отримала від Александра Лукашенка гарантії безпеки для свого північного кордону. Більше того, позитивна динаміка показників двосторонньої торгівлі відповідала духу “економізації” зовнішньої політики України анонсованої Офісом Президента України та цілком влаштовувала білоруську сторону, яка традиційно виступала за прагматичні відносини без суттєвого політичного зближення.

Однак, такий баланс у двосторонніх відносинах не міг бути довготривалим. Події серпня-вересня 2020 року в Білорусі, видається, підвели риску під дружбою української і білоруської влади на даному етапі.

Прологом до погіршення відносин стала історія із відмовою білоруської влади видати Україні групу затриманих у Мінську громадян імовірно пов’язаних із ПВК Вагнера, частина з яких підозрюється у вчиненні злочинів на території України.

У Києві такі дії білоруської сторони сприйняли як недружній, несправедливий жест, який “не відповідає духу відносин між Україною і Білоруссю, заснованих на повазі і взаємодопомозі”. Драматизму ситуації додали і заяви Александра Лукашенка про втручання України у внутрішні справи Білорусі та звинувачення у дестабілізації ситуації в країні. У відповідь на антиукраїнські пасажі Александра Лукашенка, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив про підірвану довіру між країнами і що “відносини з Білоруссю уже не можуть бути такими, як були до цього”. У результаті, українська сторона вперше за увесь час відкликала для “консультацій і оцінки перспектив українсько-білоруських відносин у новій реальності”, посла України в Білорусі Ігоря Кизима. Діючи у такому ж дусі, Україна призупинила підготовку до третього Форуму регіонів України і Білорусі, проведення якого заплановано на 8-9 жовтня в Гродно.

З огляду на такі обставини, цілком очевидно, що наразі Україна і Білорусь знаходяться у найбільшій за усі роки незалежності кризі двосторонніх відносин, яка, зважаючи на тенденції, може поглиблюватися.

Що Україна може запропонувати Білорусі?

В цілому, Україна займає доволі пасивну позицію щодо ситуації в Білорусі. Офіційний Київ, часто навіть із деяким запізненням, лише реагує на ті чи інші події в сусідній країні. Альтернативою цьому могла би стати проактивна позиція української сторони у вирішенні білоруської політичної кризи. Як варіант, Україна могла би запропонувати власний сценарій врегулювання ситуації в Білорусі. Враховуючи очевидну взаємну симпатію та близькість білорусів і українців, можна припустити, що така ініціатива позитивно сприйматиметься білоруським суспільством. Навіть якщо такі дії України і не будуть адекватно оцінені теперішнім білоруським керівництвом, то вони точно знайдуть прихильників серед білоруської опозиції і, більше того, стануть аргументом української сторони у подальшому діалозі із владою, яка прийде на зміну лукашенківській.

З іншого боку, можливо, доречно було би приєднатися до ініціативи, яку висунули президенти Литви і Польщі щодо Білорусі, і сформувати спільну позицію у форматі нещодавно створеного Люблінського трикутника, що зайвий раз підтвердило би доцільність і актуальність створення цієї платформи і стало би жестом для Білорусі як потенційного учасника цього об’єднання.

Ще один варіант врегулювання ситуації в Білорусі, озвучив прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, який заявив, що на найближчому засіданні Ради Європи він, від імені країн Вишеградської четвірки, має намір презентувати своєрідний План Маршалла для Білорусі.

Чи потрібна Білорусі Україна?

Попри усе, варто зазначити, що позиція білоруської сторони щодо розвитку відносин з Україною теж залишається вкрай туманною і неоднозначною. Якщо в діях білоруської влади відносно України не спостерігається чогось принципово нового і несподіваного, то представники опозиції намагаються уникати будь-яких питань чи згадок відносно України. Частково це можна пояснити тим, що російська і білоруська пропаганда створили для сусідів доволі токсичний образ нашої держави і асоціації з майданом як синонімом хаосу, внутрішнім конфліктом і, в цілому, негативним досвідом державного будівництва, який небажано переймати. Крім того, білоруська опозиція намагається показово дистанціюватися від будь яких аналогій із українським майданом, акцентуючи на ненасильницькому та мирному характері свого протесту, який, на відміну від українського, не є спрямованим проти сучасної Росії.

Натомість білоруські політичні діячі, представники інтелігенції і моральні авторитети у своїх устремліннях частіше апелюють саме до Росії та, зокрема, Владіміра Путіна. Так, Світлана Тихановська неодноразово зверталася із заявами до росіян і до Владіміра Путіна, лауреатка Нобелівської премії з літератури і найвідоміша білоруска у світі Світлана Алєксієвич опублікувала звернення до російської інтелігенції із закликом відреагувати на події в Білорусі. Крім того, письменниця припускала можливість задіяти Владіміра Путіна до спілкування з білоруською опозицією. Ще одна політична діячка Вероніка Цепкало заявила, що “якби Путін зайняв позицію народу Білорусі, то був би національним героєм”.

З останніх заяв, можна хіба згадати слова члена Координаційної ради білоруської опозиції Павєл Латушко заявив, що не виключає участі України у політичному врегулюванні кризи в Білорусі.

Значною мірою насторожує українську сторону і відсутність в рядах білоруської опозиції чіткої ставлення стосовно російської агресії в Україні та статусу Криму. Раніше одна із лідерів білоруської опозиції Світлана Тихановська заявила, що “юридично Крим є українським, але фактично – російський”. Цікаво, що саме такої позиції і схожих формулювань тривалий час дотримувався у своїй риториці і Александр Лукашенко.

Як би в подальшому не розгорталися події, шлях до порозуміння лежить в усвідомленні сторонами спільності не лише нашого минулого, але й теперішнього і майбутнього. Сьогодні Україна, як ніколи до цього, повинна протягнути руку білорусам. Українська влада повинна виробити власну конструктивну позицію щодо Білорусі. І цей процес має відбуватися з прицілом на майбутнє, на відносини із новою Білоруссю, яка сьогодні народжується і заявляє про себе, а не виключно з огляду на певні позитивні чи негативні тенденції у двосторонніх взаєминах чи політичних заявах. Раніше від нас це усвідомили поляки. Чи усвідомлять українці і білоруси – покаже час.

 Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.