• вівторок 18-го травня 2021
  • Меню

Боротьба за імперську спадщину: протистояння Москви і Анкари за першість у регіоні

05:54, 13-го листопада 2020 · Джерело: institutedd.org

Боротьба за імперську спадщину: протистояння Москви і Анкари за першість у регіоні
9 листопада стрімке просування азербайджанських військ в Нагірному Карабаху (зокрема було взяте важливе місто Шуша, розташоване за 11 км від Степанакерта, так званої столиці самопроголошеної республіки) було зупинене заявою вірменського прем’єра про підписання угоди, яка завершувала військові дії.

Документ, укладений між азербайджанською, вірменською та російською сторонами закріпив за Баку відвойовані території, офіційному Єревану було відведено лише невеликий Лачинський коридор для з’єднання з Нагірним Карабахом. Згідно представленої заяви, на лінії зіткнення сторін мав розміститися російський миротворчий контингент у складі 1960 військовослужбовців – останні вже 10 листопада на транспортних літаках прибули з аєродрому Ульяновська.

В перших новинах про завершення військових дій явно бракувало звістки про четверту сторону – Туреччину, чия роль у тому, як саме протікав конфлікт, була чи не ключовою. Адже на відмінно від Москви, яка просто начхала на свої зобов’язання в рамках військового блоку ОКДБ і не підтримала Вірменію, допомога Баку з боку Анкари була суттєвою – зокрема турецькі ударні безпілотники та військові інструктори забезпечили серйозну перевагу азербайджанській армії. Однак згодом ситуацію прояснив президент Азербайджану Алієв, котрий заявив, що участь Туреччини і РФ у врегулюванні конфлікту є рівноцінною, створюється спільний центр контролю за припиненням вогню.

Думки і припущення експертів щодо того, хто найбільше виграв від даного протистояння, різняться. Одні вказують на виграшну комбінацію Кремля, що не підтримав свого союзника і не був ніяк задіяний у військових діях, однак отримав можливість контролювати ситуацію в регіоні через власних «миротворців» впродовж п’яти років. Існує навіть версія, що весь сценарій подій був від початку і до кінця відомий Путіну, Ердогану і Алієву, тому в програші опинився виключно вірменський прем’єр Пашинян, який внаслідок бурхливої реакції вірмен на поразку може бути зміщений зі своєї посади.

Навіть у випадку можливої домовленості між Ердоганом і Путіним, ми вже бачили на прикладі військового театру в Сирії, наскільки динамічно можуть змінюватися стосунки між обома сторонами аж до прямих ворожих (найбільш наочний приклад – збиття російського Су-24 турецьким винищувачем у 2015 році, що закінчилося лише накладеними Росією санкціями на турецькі помідори у відповідь). Інцидент же зі збиттям Азербайджаном російського гелікоптера Мі-24 під час цьогорічних військових дій взагалі завершився прийняттям офіційних вибачень.

Як би там не було, ми спостерігаємо контури геополітичного протистояння за першість у регіоні між Москвою і Анкарою. Воно має також міцне історичне підґрунтя, зважаючи на імперське минуле в обох, ресентимент щодо якого експлуатують сьогоднішні політичні лідери. Політичний типаж обох – Путіна і Ердогана – є схожим. Одного і іншого важко назвати політиками, що сповідують демократичні принципи, зважаючи на утиски опозиції і національних меншин. Обидва увагу суспільства від внутрішніх проблем (російський рубль і турецька ліра знецінюються внаслідок неефективної економічної політики значними темпами) намагаються переключити на зовнішні перемоги – реальні чи ефемерні. Обидва люблять яскраві символи, які нагадують про власну імперську спадщину – як от повернення колишнього статусу Ая-Софії в Стамбулі, чи побудова помпезно-вульгарного головного храму Збройних Сил РФ.

Як би там не було, обом подібним лідерам з великими геополітичними амбіціями не уникнути постійного протистояння, щоб виявити, хто з них кращий і заслуговує на більше у регіональному масштабі. Різниця між Ердоганом і Путіним у тому, що останній заради власних інтересів діє куди більш цинічно і вдається до ламання системи міжнародного права. Туреччина, як член НАТО, до такого, принаймні поки, не вдається. Однак турецький лідер постійно нарощує свій вплив: став впливовим гравцем на Близькому Сході і намагається стати одним із лідерів мусульманського світу. Все активнішу роль намагається грати на ринку газу, чим вибиває суттєві козирі з рук Кремля. У серпні Анкара заявила про знайдені поклади газу в Чорному морі; добивається доступу до розвідки газових родовищ поблизу Кіпру, чим спровокувала новий політичний конфлікт. Та й розпіарений Кремлем Турецький потік став швидше вигідним Ердогану чим Путіну. Турецький лідер демонструє куди більшу далекоглядність і стратегічність мислення, чим старіючий очільник Кремля.

Ситуація в Нагірному Карабаху засвідчила серйозну проблему для Росії: фактично вона має грати на рівних або й наздоганяти сильного лідера у регіональному просторі, який традиційно вважала сферою «своїх національних інтересів». Якщо раніше на Кавказ нікого не допускалося, то тепер там вона мусить рахуватися з інтересами і Туреччини. Це болісний удар по амбіціях Путіна. Тому і така бурхлива реакція російської пропаганди на зближення Києва і Анкари, створення Кримської платформи, до якої долучилась також і Туреччина. Адже в так званому пострадянському просторі тепер присутня не тільки Росія.

Фактором, який не слід відкидати для розуміння, якого характеру буде подальше протистояння між обома гравцями за регіональну першість, є вибори президента США. Адміністрація Трампа, яка вдавалася до більшого ізоляціонізму США в міжнародних справах, дозволяла зміцнення регіональних гравців, не зважаючи на їх прихильність до демократичних норм і цінностей. Ймовірний новий президент Байден куди більше апелює до повернення до моральних начал у американському лідерстві. Тому важко спрогнозувати, як нова адміністрація буде ставитись до доволі агресивної політики Ердогана.

Зважаючи на це все, попри бравади Кремля на міжнародній арені, протистояння з Анкарою демонструє реальний її потенціал і можливості. Не йдеться уже ні про яке умовне членство у клубі «великих держав» з вирішення глобальних проблем і розподілу сфер впливу, про що так мріє російське керівництво. Тут би регіональне лідерство не програти остаточно і не опинитися на маргінесі прийняття міжнародних рішень.

Автор
Павло Лодин
Думка авторів та відвідувачів сайту може не співпадати з думкою редакції.