• субота 4-го липня 2020
  • Меню

Геополітичний вимір Балто-Чорноморського регіону: від минулого до сучасності

Андрій Д

06:02, 30-го квітня 2020 · Джерело: institutedd.org

Геополітичний вимір Балто-Чорноморського регіону: від минулого до сучасності
Ще з давніх часів транзитний потенціал Балто-Чорноморського регіону, невід’ємною частиною якого є Україна, був причиною того, що різноманітні народи, які проживали на всьому Євразійському масиві, використовували його в якості важливого сполучення між заходом і сходом та між північчю і півднем, головним чином через вигідне геополітичне розташування.

Ще з давніх часів транзитний потенціал Балто-Чорноморського регіону, невід’ємною частиною якого є Україна, був причиною того, що різноманітні народи, які проживали на всьому Євразійському масиві, використовували його в якості важливого сполучення між заходом і сходом та між північчю і півднем, головним чином через вигідне геополітичне розташування.

Так, в епоху Середніх віків та Нового часу, коли на території регіону виникали перші державні утворення, факт наявності централізованої влади не зупиняв чужоземні народи у намірах отримати контроль над територією Балто-Чорноморської осі. Проте в критичні моменти, коли поставала реальна загроза зовнішнього підкорення народів регіону, об’єднанні зусилля останніх не давали втілитись підступним намірам у життя. Саме такого роду прагматичні дії ставали справжніми героїчними сторінками в історії: Грюнвальд (1410 р.), Орша (1514 р.), Хотин (1621 р.), Відень (1683 р.) тощо.

На жаль, з причин перманентного наступу новоутворених імперій на регіон, на зламі XVIII – XIX ст., народи Міжмор’я (балти, білоруси, поляки, румуни, словаки, угорці, українці, чехи та ін.) втратили рештки своєї державності. Для більшості це тривало аж до поч. XX ст.

У період завершальної фази Першої світової війни народи регіону отримали непоганий шанс здобути омріяну свободу, що була, як було зазначено, більшістю з них втраченою. Бойові дії Великої війни та революційні події, що мали місце на території агонізуючих імперій, змінили порядок денний Східної Європи, через що почався на її теренах процес суверенітезації народів — важливий крок для зміцнення безпеки усієї повоєнної Європи.

Адже варто нагадати, що завдяки спільним зусиллям поляків і українців, які 21 квітня 1920 р. у Варшаві уклали військово-політичну угоду, вдалося зупинити більшовицький наступ і не дозволити червоній Москві просунутися вглиб континенту.

Також необхідно підкреслити, що у зазначений період було здійснено кроки на шляху до політичного зближення народів регіону, котрі оголосили про свою незалежність. Мається на увазі підписання членами делегацій Конференції Балтійських держав (Естонія, Латвія, Литва, Польща, УНР, Фінляндія), що відбувалася з 6 серпня по 6 вересня 1920 р. біля Риги, політичної конвенції, метою якої було створення «Східної Антанти» та «Балто-Чорноморського союзу». Так, делегаціям вдалося виробити низку важливих постанов, пропозицій і конвенцій, що мали на меті зблизити держави-учасниці в політичному, економічному, військовому, комунікаційному та культурно-науковому відношеннях.

Однак, на жаль, не всім націям у ту добу вдалося втримати свою молоду державність. До таких належать українці та білоруси, що, головним чином, було обумовлено посиленим експансіонізмом більшовицької Росії. Адже остання мала велике бажання контролювати простір між Балтійським і Чорним морями, як це робили її держави-попередниці. З цілого ряду причин український і білоруський народи були чи не найбільш вразливими у міжвоєнну добу, через що не змогли втримали свого суверенітету.

Та цього Москві було замало. Подальші події — яскравий доказ того, що такі країни як, приміром, Білорусь та Україна були далеко не останніми «стравами» на кремлівському геополітичному «столі». Як тільки трапилась зручна нагода, в Кремлі не забарилися втілити реваншистські наміри у життя. Зокрема йдеться про події, що мали місце як під час, так і після Другої світової війни. За підсумками останньої Європейський континент було розподілено на сфери впливу, згодом перерісши у міжблокове протистояння «холодної війни», що у самі критичні моменти загрожувало, без перебільшення, знищенням усієї людської цивілізації.

На щастя, Україна, Польща, Литва та інші країни регіону у 1989 – 1991 рр. отримали повноцінну незалежність, до якої кожна, через свій власний унікальний досвіт, так довго прагнули. Постало питання взаєморозуміння. Попри те, що не всі ще спірні історичні питання є вирішеними, народи прагнуть цього, в чому головну роль відіграють спільні дипломатичні зусилля. Варшавська угода, як і Ризька політична конвенція, можуть слугувати прикладом хоч і недовготривалого, проте все ж таки спільного союзу, направленого на захист державності країн-підписантів. А це може слугувати добрим прикладом у сучасну добу.

Після припинення існування СРСР, така молода держава як Україна, на велике здивування для самої себе, стала республікою, яка стала контролювати велику частину Балто-Чорноморської осі, зокрема через те, що більшістю країн-членів ООН Україна була визнана в якості незалежної держави в тих кордонах, які сформувалися після Другої світової війни, що зробило її найбільшою за площею країною з тих, чия територія повністю знаходяться в Європі. До того ж, офіційний Київ отримав омріяний вихід до Чорного та Азовського морів, а отже й водне сполучення зі Світовими океаном.

Важливим є й сусідство на західному та південно-західному кордонах України з країнами-членами Європейського Союзу (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), де діє спільний ринок й де існує можливість для вільного переміщення товарів, послуг і людей. Це, разом з фактом наявності на українській території морських портів, досить сильно посилює її транзитне становище, роблячи вагомим актором Балто-Чорноморського регіону.

Така можливість надає перспективу для створення нових транспортних коридорів для переміщення вантажів та пасажирів зі сходу на захід і навпаки (наприклад, приєднання до ініційованого Китаєм проєкту «Один пояс, один шлях»). А повноцінне відновлення у майбутньому річкового судноплавства між Україною та північними країнами відкриє ще більше можливостей як для вітчизняної економіки так і для усіх країн регіону.

У розрізі зазначеного дуже важливо, що Київ визначився зі своїм зовнішньо-політичним орієнтиром, проголосивши рух на інтеграцію до європейського та євроатлантичного простору, що закріплено як на конституційному рівні, так і здебільшого підтримується українськими громадянами. Це може стати фактором для подальшого поглиблення співпраці України із Заходом у розрізі не лише політико-економічної сфери, а й військової, з перспективою перетворення нашої держави на форпост вільного світу із захисту від загроз, які посягають на ліберально-демократичний спосіб життя.

Проте ризики, що загрожують стабільністю для безпеки, залишаються. Це і посилення агресивної політики Російської Федерації (жертвою якої виступає як сама Україна, так і інші держави регіону), і зростання напруги на Близькому Сході, і все ще не досить стабільна ситуація на Балканах, тощо.

Тому цілком зрозуміло, чому західні держави зацікавлені в співпраці з країнами регіону, включно з Україною. У чому немаловагому роль відіграє географічний фактор, що, зокрема, можемо спостерігати через щорічне виділення Заходом коштів, зокрема США, для безпекової допомоги країнам Балто-Чорноморського регіону, а також у зв’язку з регулярним проведенням військових навчань НАТО та будівництвом важливих військових об’єктів, як то, приміром, систем ПРО IGIS в Румунії і Польщі чи Центру оперативного управління флотом в Україні.

Досить перспективним є сучасне об’єднання 12-ти країн-членів ЄС — Ініціатива трьох морів, спрямована на створення регіонального діалогу з різних питань. На жаль, Україна ще не є долученою до проєкту, однак українське керівництво виявило зацікавленість у ньому і не виключено, що з часом Київ також приєднається до Тримор’я.

Отже, можна констатувати, що геополітичне становище Балто-Чорноморської осі є досить вагомим. Це завдячує як вигідному географічному розташуванню регіону, своєрідній з’єднуючій ділянці суходолу між Західною Європою та рештою Євразійського масиву, так і знаходженням на його просторі незалежних держав, які воліють мирно співіснувати та захищати регіон між Балтійським і Чорними морями та Європейський континент в цілому від сучасних зовнішніх загроз.

Автор: Станіслав Желіховський

Станіслав Желіховський

Станіслав Желіховський, кандидат політичних наук, провідний фахівець Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС