• середа 23-го вересня 2020
  • Меню

Боротьба народів Балто-Чорноморського регіону проти імперського деспотизму: тернистий шлях до відновлення свободи та незалежності

12:39, 10-го вересня 2020 · Джерело: institutedd.org

Боротьба народів Балто-Чорноморського регіону проти імперського деспотизму: тернистий шлях до відновлення свободи та незалежності
Запрошуємо до перегляду доповіді Станіслава Желіховського - кандидата політичних наук, провідного фахівця Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС.

8 вересня 2020 року відзначалася 506-а річниця битви під Оршею — грандіозної перемоги литовсько-русько-польського війська під командуванням князя Костянтина Острозького над московськими завойовниками. Ця подія мала більш ніж грандіозне значення, адже фактично саме з тих пір бере свій початок боротьба вільних народів Балто-Чорноморської осі проти деспотичної Московщини, яка, тільки-но відокремившись від Золотоординської держави, почала провадити свою загарбницьку політку у регіоні.

З тих пір відбулося багато подій, більша частина яких так чи інакше були пов’язані з воєнними конфліктами, зокрема тими, що були направлені на боротьбу проти експансіоністської політики Москви. Проте, на жаль, народи Східної Європи не завжди, з тих чи інших причин, виступали єдиним фронтом проти все більш зростаючої євразійської потуги.

Наслідки зазначеного є добре відомими. Було ліквідовано Гетьманщину — українську козацьку державу, разом з її волелюбним оплотом — Запорозькою Січчю; розділено Річ Посполиту — першу багатонаціональну демократичну федерацію, що повністю встановила контроль над Балто-Чорноморським ареалом; підкорено Кримське ханство — країну кримськотатарської народності, що протягом багатьох століть на території Таврії і інших прилеглих землях мала власні споконвічні державотворчі традиції задовго до того, як туди ступив чобіт першого московського солдата.

Лише загальнонаціональне піднесення кін. XVIII – поч. XX ст. дало можливість пригнобленим імперською машиною народам відродитися. Чого лише варте повстання під проводом польського офіцера, уродженця білоруських земель, героя Американської революції Тадеуша Костюшка, який у 1794 році кинув виклик Росії та Пруссії. І хоча повстання зазнало поразки, воно заклало підвалини для подальшого опору імперським режимам, котрі у той час панували на просторі Міжмор’я.

У наступні десятиліття вибухнула ціла плеяда повстань за участі польського, литовського, українського та інших націй. Тут варто виділити «Весну народів» (1848 – 1849) та Січневе повстання (1863 – 1864).

Так, в роки революційних подій «Весни народів», що носили антифеодальний і національно-визвольний характер, польський громадський діяч, уродженець України, Францішек Генрик Духінський, вступивши до лав Італійського Легіону Владислава Замойського, розвинув свою антиросійську діяльність та пропаганду. Зокрема, ним була розроблена теорія, в основі якої лежить думка, що росіяни не належать ні до слов’янських, ні до європейських народів, віднісши їх, нарівні з монголами, до туранського етносу.

Духінський вважав, що росіяни марно привласнюють собі ім’я руського народу, яке по справедливості належить тільки українцям і білорусам. В якості доказу «туранства» росіян Духінський наводив автократичну форму їхнього уряду, схильність до кочування, малий розвиток міст та міського життя, тощо.

Цікавий факт. Духінський, будучи в еміграції, мав підтримку князя Адама Єжи Чарторийського — політичного діяча, який першим розробив ідею альянсу держав «від моря до моря» як засіб убезпечення Польщі і Європи від російської імперської експансії. Недаремно природньою межею між Європою й Тураном, згідно концепції Духінського, виступають Дніпро, Двіна та річки Фінляндії.

Січневе повстання, зі свого боку, відоме було тим, що у ньому брали участь поляки, литовці, білоруси й українці, тобто народи, які колись населяли Річ Посполиту. Саме в роки тих буремних подій виник герб повстанців: Корона Королівства Польського (Білий орел), Велике князівство Литовське (Погоня) та Велике князівство Руське (Архангел Михаїл). Зазначений факт підкреслював стремління народів Міжмор’я до єдності, готових спільно боротися проти російського царату задля відновлення вольностей, які вони мали раніше.

Варто наголосити, що вище зазначене повстання породило одного з видатних його керівників — Кастуся Калиновського — чи не найвідомішого представника білоруського народу й національного героя як, власне, Білорусі, так і сусідніх Литви та Польщі. Окрім активної революційної діяльності, Калиновський відомий тим, що, будучи в ув’язненні, передав на волю заповіт білоруському народові — «Лист з-під шибениці». Останній, по-праву, вважається початком оформлення білоруської національної ідеї.

Однак у той період, головним чином через відсутність державності, повноцінного єдиного фронту проти імперського деспотизму сформовано ще не було. Лише після завершення Першої світової війни та інших супутніх конфліктів, мали місце приклади об’єднання спільних зусиль народів регіону проти нової небезпеки, що також йшла від Москви, — більшовизму.

Саме тоді відбулася одна з найдоблесніших подій модерної доби — Варшавська битва — сторічний ювілей якої відзначається у поточному році. Завдяки героїзму польських, українських і інших військових формувань вдалося зупинити наступ червоноармійців, які прагнули підкорити все більше й більше європейських народів.

Мали місце і важливі дипломатичні потуги. Приміром, серія конференцій Балтійських держав, остання з яких, ровесниця «Дива на Віслі» — Булдурська (Ризька) — змогла посадити аж шість держав регіону (Естонія, Латвія, Литва, Польща, Україна, Фінляндія) за один стіл, за яким було розроблено політичну конвенцію, згідно якої країни-учасниці не лише зобов’язувались визнати незалежність одна одної, а й погодились невідкладно розробити оборонну військову конвенцію.

На жаль, більшості державам-підписантам не вдалося уберегти свій суверенітет. Так, наприкінці 1920 року для фактичного існування Української Народної Республіки залишались лічені дні. А після завершення Другої світової війни країни Балтії, Польща і частина території Фінляндії, як Україна та Білорусь, потрапили під радянську окупацію.

Падіння комунізму, ліквідація ОВД й дезінтеграція СРСР надали можливість народам Міжмор’я відновити свою незалежність. Проте, не усі змогли зробити це у повній мірі одразу. Якщо, приміром, Польщу та Балтійські держави можна назвати успішними прикладами посткомуністичного державотворення, з повною інтеграцію до Західного світу, то іншим пощастило менше.

Так, Україна тривалий час не могла остаточно визначитися зі своїм зовнішньополітичним курсом — аж до перемоги на початку 2014 року Революції Гідності. Лише з тих пір офіційний Київ почав свій незворотний шлях до ЄС, НАТО і інших престижних організацій вільного світу. А створення у 2020 році тристоронньої платформи за участю України, Польщі та Литви — «Люблінського трикутника» — в якісь мірі втілила на практиці ідею альянсу держав між морями, виголошену ще князем Адамом Чарторийським.

Втім, такий важливий елемент Балто-Чорноморської безпеки як Білорусь ще досі перебуває у «лещатах» Кремля. А її незмінний проросійський керманич Олександр Лукашенко вже понад чверть століття не бажає поступитися президентським кріслом іншим претендентам, чим міг би, в разі зворотного, запустити у Білорусі процес демократизації.

Тож не дивно, що білоруси, після явної фальсифікації на президентських виборах, повстали проти диктатури та несправедливості, як і свого часу їхній героїчний предок Кастусь Калиновський. Вже кілька тижнів тривають вуличні протести, мітинги, страйки й інші акції непокори громадян республіки, які влада намагається жорстко придушити. І спрогнозувати подальший хід подій наразі важко.

Однак надія є. Надія на те, що врешті-решт білоруський народ також зможе позбутися тиранії. Й з часом, разом з іншими націями регіону, виступити монолітним фронтом проти триваючого експансіонізму Росії.

Саме після цього можна буде констатувати, що тернистий шлях до відновлення свободи та незалежності у Балто-Чорноморському регіоні пройдено. Повністю й безповоротно. Для блага Європи і усього світу.